Свій Бойченко

теґи: "Аби книжка", Мої серед чужих, Олександр Бойченко, Щось на кшталт шатокуа

Ну що б, здавалося, слова. І що б, здавалося, невідь який Бойченко. Але ж серце все’дно б’ється, ожива, як їх читає. Знач’ якась така сила правди у них закладена. Інакше чого б ото я отак плющився?

Так, буду відвертим, що таке слова і для чого вони потрібні я, зізнаюся Вам, знаю та й знав і до того. І хто такий, такий собі, Бойченко, я також знаю, щоправда з тим уточненням, що знаю його як автора кількох чудових і корисних книжок, а не так, як Ви собі могли подумати. Тобто в тому розумінні справи, що я вже мав радість читати твори Олександра Бойченка, а не, як Ви певно припустили, вживати спільно алкоголь чи, скажімо, «стріляти» один в одного цигарки на безпричинних літературних збіговиськах. «До того» – це до появи його, на сьогодні крайньої, книжки «Мої серед чужих».

Або інакше. Наприклад ось так.

Коли мене хтось од нині ризикне запитати «хто на мою думку в Україні най(застосую для лаконічності)крутіший літератор», я без вагань відповім, що це – Олександр Бойченко. І, що приємно, нікому не доведеться нічого довго пояснювати. Ті, кому це потрібно, і без моєї думки відають, що то за один. А тих, і їх ще, певен, легіон, хто не в курсі, достатньо післати, перепрошую, відіслати на правах респондента, до бібліотеки... хоча ні, це хибний шлях, краще одразу до всіх трьох видань Олександра Бойченка: «Щось на кшталт Шатокуа», «Аби книжка» та «Мої серед чужих». В них, книжках, не те що уважний читач, а й останній неук з останньої парти без надмірних зусиль знайде, усвідомить і затямить на віки вічні, хто такі «свої», а хто «чужі». Ну і звичайно, що обере до кого варто примкнути у цьому буремному житті.

Сам автор, певно через надмірну скромність, уникає прямих та однозначних резюме щодо власних почасти нескромних текстів. Більш того, усупереч піарним законам (чи законам піару) Бойченко навпаки, на форзаці власних видань, застерігає необачного читача, мовляв, ця книжка не забезпечить вам ані приємного перечитування, ані естетичного задоволення і взагалі вона написана ні для кого і ніким не рекомендована до прочитання (хоча з останнім автор анітрохи не перебільшує). Але я, не обтяжений жодними зобов’язаннями, окрім хіба того, що маю завершити даний опус на задану тему, безапеляційно заявляю Вам: читати книжки від Олександра Бойченка не тільки приємно, а й корисно. Жодних аргументів, цитат, витягів з тексту я не надаватиму, оскільки це скаламутить радість несподіваної зустрічі з літераторою «з іншого боку». Просто раджу: зробіть зусилля, розпочніть читати – не пошкодуєте.