Гурт АННА: серед темної, серед ночі, срібна-срібна змія повзе...

У класиків українського хіп-хопу в дебютному альбомі записано чудовий вислів. Влучно і з гумором, невідомий мені добродій говорить: і чого ото так кричати?

От власне і я хочу запитати у гурту АННА – чого ото так волати, коли все’дно з того дійства нічого не розібрати. Гаразд, майже нічого. Проте це все одно не звільняє від відповідальності. Я розумію, є усілякі там канони жанру, брак почуття міри чи просто бажання повипендрюватись, типу я можу отак-от гарчати, а чи несе в собі це вміння бодай якусь краплю естетичної цінності – то нам, пробачте, по… Лишається сподіватись, що в майбутньому хлопці переглянуть свою шкалу приоритетів і зрозуміють, що в їхньому мистецтві головніше – несамовито до хрипу волати на слухача малозрозумілими фразами чи… як інакше? Отож-бо. Інакше не вміємо. Тільки по-дикунськи.

Як позитивне зрушення варто відзначити тяжіння до ігрових варіацій у композиціях. Часті відбивки барабанів, гітарні переходи від трешу до панку (я так і не відчув тут ню-металу і взагалі буду вдячний тому, хто мені доступно на пальцях пояснить, що воно таке) з незначним нашаруванням соло, і вже вкрай рідко можна почути перебір струн зі скромними програмованими примочками на клавішних (а lа урбаністичний вітер). Не хочу вдаватись до порівнянь, тільки висловлю жаль, що АННА не має змоги записатись на пристойній європейській студії. Там би гітари залунали значно привабливіше і можна було б не без гордощів заявити – дідусь Амштайн (Rammstein для тих хто не в’їжджає) відпочиває. А так, якщо перефразувати нашого класика від політики, маємо те, що мається. Зате дуже агресивно. Чотири українські студії звукозапису – «не якістю, а кількістю» наше гасло.

Не варті, значить, більшого. Чи мо’ неспроможні? Особисто я так і не визначився. Так що робіть висновки самі, але не перевтомлюйте слух аж надто, вуха ж бо не казені.